Ґварді

Мюнхен, Стара Пінакотека

Ось таке рококо - виразнішого й не придумаєш - одначасно пишне і сумне. Кольори в Ґварді мінімальні. Темна умбра в поєднанні з двома іншими кольорами, з котрих один домінує, інший доповнює. Відтак середовище створюється якесь зовсім дивне - святково-трагічне. Також невелекий формат викликає якесь збентеження - бо ж зображувані сцени такі панорамні, такі монументальні, а формат до такої сцени більш ніж скромний!

Завдяки такій аскетичній кольоровій палітрі, Ґварді дуже графічний. Цього немає навіть в Каналєтто, котрий також фарби дуже ощадно вживав. Ґварді це рококова графіка в живописі. Вже таке явне-преявне передчуття романтизму - Гойа гряде! Це і в настрої і в кольорах дуже відчутнє.

Філіппо Ліппі, Мадонна

Стара Пінакотека, Мюнхен

В Мюнхені кілька гарних робіт Ліппі. "Мадонна" мабуть найвдаліша річ. Монументальне "Благовіщення", котре, мабуть, більш відоме, виглядає менш вдало - фігури малі, ніби загублені у пишній архітектурі. "Мадонна" з тим скелястим пейзажем на задньому плані - це вже передчуття живопису Леонардо. Однак, на відміну від його порожнечі, у Ліппі панує спокій і впевненість. Це одна з його пізніх робіт, час коли всі розпачі і сподівання залишились позаду, час спокою останнього десятиліття життя.

Ліппі - один з моїх улюблених художників ХV ст. У нього (подібно як в Ботічеллі) статика цілком гармонійно поєднується з динамікою. Це та межа, котру перейшло вже наступне покоління художників (починаючи, мабуть, з Леонардо) - ними керує вже чиста динаміка - рух художники кінця ХV ст. (не кажучи про століття наступне) представляють не лише зовнішньо, але й за змістом. Художники високого відродження це художники динаміки (у дуже різних значеннях цього слова).

У Філіппо Ліппі дуже дуже тонко відчувається урочиста застиглість візантійського ритуалу. Його картини вже далеко навіть від Джотто (не кажучи про візантійців), однак на відміну від тих таки візантійців доби Палеологів, Філіппо Ліппі зберігає у своїх творах якийсь незбагненний спокій. І це йому вдається не зважаючи на "буремне" життя! (Навіть якщо Вазарі щось напридумував, життя у Ліппі було не нудне). Зрештою він тут не один, хто неспокої життя поєднував з спокоєм творчості - можна згадати також Вермера Дельфтського (хоча в голандця неспокої були радше сімейного характеру).

Ель Ґреко, El Expolio

Мюнхен, Стара Пінакотека

Один з варіантів відомої роботи з захристії катедри в Толедо

Сірий колір

Цю роботу хотілося побачити хоч в якомусь ориґіналі, оскільки репродукції робіт Ель Ґреко завжди залишають враження неповності - звичайно ж це стосуєтьс передусім кольорів. Ця небагата гама з домінуючим сірим завждя залишала запитання саме до цього сірого - який він насправді? Насправді важко його описати - він дуже пластичний, немов би білий - він збагачує присутній бургундський червоний в центрі. Разом з тим сірий і білий створює ефект мерехтливості в цілій картині - всі фігури немов би виблискують і перемінюються

Композиція і кольори

Трикутник композиції вибудовується кольоровими плямами - червоний в центрі й дві жовті плями внизу. Червона пляма хітону Христа отримує продовження в головному уборі чоловіка справа на задньому плані (ймовірно автопортрет?). Ця постать вказує - на кого? На Христа? На нас?

Контрасти

Перший - між заднім планом і двома передніми

Другий - постать чоловіка в обладунках поряд з Христом - немовби парадний портрет якогось іспанського ґранда - здається мовби його й не обходить уся подія. За емоційним наповненням це майже колаж - цей портрет немов би вирізали й приклеїли в картину.

Леонардо да Вінчі "Мадонна з гвоздикою"

Мюнхен, Стара Пінакотека

Одна з його ранніх "Мадонн" - тут можна будувати паралелі до "Мадонни Бенуа" з Ермітажу. Виглядає незакінченою, як то в Леонардо часто траплялось. Перед цією роботою якось дуже не затишно. І не йдеться тут про якусь "таємничість" чи "загадковість". "Мадонна з гвоздикою" вражає своєю пусткою - здається це писав художник, котрий втратив будь-яку віру чи надію.

Навіть важко цю пускту якось зідентифікувати (порожні очі немовляти, його грубість супроти тендітної Мадонни, можливо її незрозумілий вираз обличчя...). Це якесь цілком емоційне відчуття.

Ця робота страшна.

Дюрер "Освольт Крель"

Стара Пінакотека, Мюнхен

Тут Дюрер, подібно до своїх сучасників проявляє себе як першокласний рисувальник - в самому обличчі мінімум кольору й мініатюрна витончена робота. Однак щоб підкреслити що це все ж таки живопис, Дюрер дає цей крикливий фон, котрий маєже "ковтає" голову портретованого.

Дюрер полюбляв цей теплий фон у портретах, однак в цьому портреті здається пішов далі ніж звично.

А ще дуже цікаві сосни на задньому плані - при їх детальному розгляданні складається враження що бачиш японську мінатюру - і тема, і графічне виканання і подовгаста композиція.

А ще здивував недбало виконаний напис. Дюрер, педант у деталях - невже він міг дозволити собі таку недбалість? Чи може напис виконали пізніше? Або хтось з учнів?

Дюрер "Автопортрет"

Мюнхен, Стара Пінакотека

Мабуть заради цієї роботи я вирішив піти в Стару Пінакотеку. Якби не Дюрер, мабуть таки пішов у Модерну Пінакотеку. Про цей портрет можна писати книжки і все що б хотілося про нього писати, зараз я писати не буду. Лиш кілька нотаток:

Він висить немов би й непомітно - помежи великими полотнами, біля виходу в інший зал. Сидячи навпроти, бачив як туристи його неуважно минають. Не наголошений якось особливо, цей портрет ніби ховає свою красоту за аскетичною кольоровою гамою. Якщо в інших живописних роботах АД намагався підкреслити їх "кольоровість" (ніби навмисно хотів показати - це не графіка! Дивіться який я живописець!), то в автопортреті немає цієї амбіційності. Автопортрет майже безколірний - домінує теплий темно-коричневий.

Холоднішим коричневим прописана рука - тому вона дуже виділяється з портрету й різко контрастує з обличчям. Цю відмінність погано видно на репродукціях, однак в оригіналі вона дуже виразна. Цей контраст несе також змістовне навантаження - наголос на жест - вказівка на себе самого.

Іконографічно (жест вказівного пальця, фронтальне зображення) автопортрет Дюрера базується на зображенні Христа. Але про це мала би бути окрема розмова.

Кранах Старший

Мюнхен, Стара пінакотека

Ще одна виставка представляла творчість Кранаха - невеликий зал повнісінький його творів. В більшості доволі посередні речі з його пізнього періоду. Виділи вартує хіба що портрети (Лютер, Меланхтон, Аґрикола, Фридрих) - усі вони дуже графічні. Мінімальне застосування кольору. Обличчя виглядають немов рисунок по тонованому фону. У ренесансному портреті рисунок стоїть набагато ближче до живопису, ніж у пізніших епохах.

Також цікавий формат - багато портретів майже мініатюрні - до 10 см у висоту. Цікаво, яка була функція таких портретів - чи вони були таким собі подорожним вівтарчиком? Чи скромним подарунком?

З ранніх робіт виразно виділялось оце розп'яття:

Набагато драматичніше ніж пізніші спокійні роботи "протестантського" періоду. Дуже сильне відчуття впливу італійського живопису, а разом з тим ці складки одягу нагадують одночасно і пізню готику і виглядають майже бароково. Дуже незвична для Кранаха робота. А власне тим цікава, що видно у ніх художника в пошуку, а не того, котрий вже знайшов себе, свій стиль, своє мистецтво і почиває на лаврах слави.

Ян Вермер "Жінка з вагою"

Мюнхен, Стара Пінакотека

Це рекламували як виставку творів Вермера - я від задовлення аж облизався - його картин і так не багато, а тут ціла виставка. Як би ж то! Був один твір Вермера по центрі (звичайно ж невелечкий) а навколо голандські пейзажики - Рейсдаль та іже з ним. Така собі реконструкція збірки Пінакотеки початку 19 ст. (в 1826 році багато речей з неї було продано).

У виставочні зали Старої пінакотеки треба було переходити через велику кавярню, минаючи людей, каву і столики - якось не дуже приємно і не дуже продумано. Настроюєшся на Вермера, а попадаєш спочатку на каву...

Ну а з невеличкого доробку Вермера Дельфського була там лиш одна робота - "Жінка з вагою" (National Gallery of Art, Вашинґон) - стільки разів бачив цю роботу, а от виразну алюзію до Страшного суду побачив лише тепер. За спиною жінки велика картина "Страшний Суд", а в її руках - ручна вага, один з іконографічних символів Страшного суду. Також апокаліптичного настрою додає напівзатінене приміщення - вікно відкрите лише вгорі.

Вермер любив такі приховані натяки - часто вони криються в картинах чи картах, що розвіщані на стінах мальованих ним інтрер'єрів.